Пандемія зробила нас більш чутливими до особистих обмежень

Уже більше року ми існуємо у світі, де ізоляція та соціальне дистанціювання є синонімами фізичної безпеки та виживання. Експерти кажуть, що емоційні наслідки та майбутні уроки пов’язані з колективною травмою. У міру того, як впровадження вакцини в США продовжується, нормалізація карантину по всій країні стикається з ще однією «новою нормою»: повторним відкриттям та ресоціалізацією.

Хоча я визнаю, що це прогрес, він почувається інакше, ніж я думав. Я не поспішаю відновлювати зв’язок із усіма, з ким я втратив зв’язок із початку цієї пандемії. Фактично, я відчуваю себе таким, що захищає весь простір, який я створив для себе за цей час.

Я не самотній: у неофіційному опитуванні в Instagram я запитав своїх передплатників, чи змінилися їхні фізичні чи емоційні кордони з початку пандемії. Із майже 3000 осіб, які відповіли на опитування, 97% сказали так. («Кордон - це заява про потреби або бажання, яка задає ґрунт для параметрів і очікувань того, як до вас слід ставитися у ваших відносинах з іншими», - пояснює терапевт, експерт із взаємин і автор книги «Встановити кордони, Знайди світ» Надра Гловер Тавваб. .)

Як тільки я розмістив опитування, в мою поштову скриньку заполонили історії про розрив токсичних друзів, вигоряння Zoom та владні тексти. Щоб дати вам уявлення про те, як у деяких з нас справи, ось короткий список речей, які, за словами моїх передплатників в Instagram, засмучують або викликають тривогу, коли ми виходимо з пандемії: люди стоять занадто близько в чергах, люди кладуть занадто сильний тиск, коли вас запитують про прищепний статус, світські розмови, без згоди, фізичний контакт загалом, маски для обличчя, відсутність масок для особи, зоровий контакт та "Бути сприйнятим".

Після подальшого дослідження я дізнався, що ця боротьба за кордони зводиться до того, що у нас різні потреби, і нам важко їх висловити. Певною мірою це завжди може бути правдою, але пандемія зажадала від усіх нас реформувати наш розпорядок дня та пріоритети, і наші кордони неминуче змістилися через колективну травму, яку ми пережили.

«Колективна травма – це тип травми, який конкретна група людей переживає внаслідок наявності єдиної ідентичності», – пояснює професор Колумбійського університету, терапевт та дослідник травм між поколіннями Маріель Бюке, доктор філософії. «Це відбувається або з людьми, тому що вони, наприклад, є частиною маргіналізованої групи, або з людьми, які живуть в одному географічному районі, і всі вони певною мірою були залучені до травми. Пандемія – це одна з тих подій, які можна кваліфікувати як колективну травму».

За словами Бюке, кожен, хто переживає травму, стає ніжним і більш усвідомлює свої кордони. «Вони стають більш емоційно грубими, більш пристосованими до своїх внутрішніх потреб та своїх зовнішніх кордонів», - пояснює вона. «Отже, багато з того, що ми бачимо з погляду кордонів, пов’язане з цим новим порогом і цим новим вікном толерантності».

А як із цим боротися? «Всі по-різному переживають травми, – попереджає Гловер Тавваб. «Деякі люди втечуть назустріч іншим, а інші втечуть. Друзі та сім’я можуть подумати, що важливо поговорити про те, як справи їхніх дітей чи що відбувається з їхніми партнерами, але це може бути надзвичайно приголомшливим для людей, які вже так багато переживають. Тому в нас має бути певний рівень благодаті та прощення».

У всіх нас є можливість покращити наше спілкування один з одним, а також наше розуміння потреб кожного. Маючи це на увазі, ось чотири дії, які можуть подвоїтися як акти самодопомоги:

Назвіть свої кордони голосно
У міру того, як ми рухаємося вперед до відкриття суспільства, стає очевидним, що деякі порушення кордонів неминучі. Наприклад, якщо ви більше не ізольовані, вам важко уникнути того, щоб вас сприймали, і ви, можливо, нічого не зможете з цим поробити. Але якщо хтось стоїть надто близько для вашого комфорту, ви можете захищати свій простір, - каже Гловер Тавваб.

Якщо ви людина, яка любила обіймати людей, але обійми без згоди більше не приносять вам задоволення, важливо повідомити людей про це. Це може бути дуже просто: "Гей, я буду вдячний, якщо ти запитаєш мене наступного разу, перш ніж обійняти мене". Захист своїх кордонів – це не просто частина піклування про себе; це може дати іншій людині можливість назвати своє власне ім’я.

Простягни руку без будь-яких умов
Пам’ятайте, що спілкування може мати сенс, навіть якщо воно не призводить до розмови або запланованих планів. Іноді навіть "Як справи?" може бути приголомшливим. Натомість Гловер Тавваб пропонує почати з нагадування про підтримку. Спробуйте: «Я дбаю про тебе і люблю тебе».

«Я думаю, що коли ви починаєте з цього, люди більш відкриті, щоб по-справжньому розповісти вам, як у них справи», - каже вона.

Попросіть більше контактів, якщо вам це потрібно
Якщо ви з тих, хто хотів би більше контактів із друзями та близькими, знову ж таки «важливо сказати людям, що вам потрібно», - пояснює Гловер Тавваб. Іноді люди не знають, що ви хочете, щоб з ними зв’язувалися частіше, тому що вони цього не хочуть. Не думайте, що люди забувають про вас, тому що вони можуть діяти так, як їм найкраще, і це справді не може мати до вас жодного відношення. Ви можете сказати людям: «Зателефонувати мені – це нормально. Я хотів би отримувати від вас частіше. Будь ласка, дзвоніть мені двічі на тиждень». Ви можете сказати».

Практикуйте терпіння
Чи ми будемо такими назавжди? На думку експертів, є багато надій, якщо ми терплячі. За словами Бюке, спочатку нам потрібен «призвідник» колективної травми, яким у цьому випадку є пандемія, щоб послабити емоційні здібності людей, щоб вони повернулися до базових рівнів, на яких вони були до початкової травми. Тоді люди почнуть «відчувати себе людьми, які відновлюються та функціонують так само, як і раніше».

«Хоча деякі соціальні зміни, які ми переживаємо, будуть постійними, вони будуть такими на наш вибір, оскільки ми застосовуємо нові ідеї про те, як ми можемо існувати більш ефективно та безпечно», - каже Бюке. Так що так, ми будемо іншими, але є можливість для більшого розуміння та прийняття.

Джерело:vogue.com